НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

У РОБОТІ КЛАСНОГО КЕРІВНИКА

Буланова В.М.

У сучасних суспільно-політичних умовах, коли Україна ціною життя Героїв Небесної Сотні, зусиллями українських військових, добровольців, волонтерів відстоює свободу і територіальну цілісність, пріоритетного значення набуває патріотичне виховання дітей та учнівської молоді.

В Основних орієнтирах виховання учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів, затверджених наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 31.10.2011 року № 1243, визначено мету сучасного освітнього процесу – «не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти асоціальним впливам, вправлятися з особистими проблемами, творити себе і оточуючий світ». [2]

Серед основних принципів виховання в Основних орієнтирах названо принцип національної спрямованості, який передбачає формування національної свідомості, виховання любові до рідного краю, свого народу, шанобливе ставлення до його культури; повагу, толерантне ставлення до культури всіх народностей, які проживають в Україні.

Одним із чинників, через які виявляється ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави, є патріотизм, який «виявляється в любові до Батьківщини, свого народу, турботі про його благо, сприянні становленню й утвердженню України як суверенної, правової, демократичної, соціальної держави, готовності відстояти її незалежність, служити і захищати її, розділити свою долю з її долею, повазі до українських звичаїв і обрядів, усвідомленні спільності власної долі з долею Батьківщини, досконалому володінні українською мовою».

Таким чином, формування патріота – одна із цілей навчально-виховного процесу, реалізацією якої й повинні займатися освітяни, зокрема, класні керівники учнівських колективів.

«Батьківщина для кожного з нас бере свій початок від тепла рідної домівки, тихої материнської пісні, чистої, як краплина роси, рідної мови. І хоч би де ми перебували, хоч би куди пролягли наші нелегкі життєві шляхи, в думках і спогадах завжди повертаємося до тих місць, де, як здавна кажуть у народі, зарите наше пуповиння.

Та щоб по справжньому любити рідний край, його треба добре знати. Це знання не лише підносить і звеличує людину, розширює її світогляд, воно є своєрідним містком, що єднає покоління минулі з поколіннями нинішніми й прийдешніми». [6, с. 4]

Так академік Петро Тронько, якого називають корифеєм вітчизняного краєзнавства,  об’єднав поняття «патріотизм» і «краєзнавство».

«Пізнай себе, свій рід, свій нарід, свою землю, - і ти побачиш свій шлях у майбутнє…» - ці слова видатного мандрівного філософа XVІІІ століття Григорія Сковороди  для кожного покоління залишаються актуальними, бо тільки через пізнання себе і отчого краю відкривається розуміння свого місця у суспільстві.

Світ змінюється, змінюються підходи до деяких понять. Але залишається щось нематеріальне, що робить кожну людину особливою. Цим нематеріальним і є любов до Батьківщини.

Із здобуттям Україною незалежності значно посилився інтерес різних верств суспільства до витоків і першоджерел своєї історії, до вивчення рідного краю. Відомо, що кожен народ сам творить свою історію, державний устрій і його національні форми. Отже, слід завжди пам’ятати, що корені сучасності сягають у глибоке минуле, тому в часи реформ, прискорення життєвого ритму, пошуків нової якості в житті суспільства, як правило, у кожної людини пробуджується інтерес до «вічних» питань: «Хто ми? Звідки?»... До пошуків відповіді на ці запитання потягнулись сотні, тисячі ентузіастів, які хочуть знати свій край, збагнути значення тих змін, які відбувалися, всебічно знати, хто ми є в Україні, чиї ми діти і яка наша далека минувшина, традиції, культура. Бо, як відомо, високі поняття «Батьківщина», «національна гідність» починаються саме із знання рідного краю, історії села чи міста, вулиці, домівки, де людина народилася і виросла, де пройшло її дитинство.

Почуття любові до України, глибока повага до вікових народних традицій – невичерпне джерело духовності, моральності та культури сучасної людини. Знання рідного краю духовно збагачує її, виховує нездоланну відданість Вітчизні, вчить шанувати свій народ та інші народи, що здавна пліч-о-пліч жили і працювали в Україні.

Велика відповідальність у формуванні саме такого патріота покладається на вчителя, який для виконання цього завдання використовує можливості краєзнавства. Саме краєзнавство є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом в сфері матеріальної і духовної культури. Краєзнавство спрямоване на формування у громадян і передусім у молоді любові до рідного краю, поваги до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання.

Виховання патріотизму починається з прищеплення любові до рідного краю, вивчення його історії, природи. А з любові проростає почуття поваги до своєї «малої батьківщини», її історії, народних традицій та звичаїв, що примушує дбайливо ставитися до рідної землі. Таким чином, через знайомство з героїчним минулим свого регіону, а потім і всього українського народу, у молоді формується національна свідомість, виникає прагнення визначити своє місце у зміцненні України як самостійної незалежної держави.

Українське національне відродження визначило головне спрямування діяльності школи – гуманізація педагогічного процесу через пошук та впровадження ефективних методик викладання та виховання. Складний процес державотворення висуває на передній план такі спільні для всіх ідеологічні цінності, як патріотизм, єдність і громадянськість, їх реальне відображення у свідомості, світогляді та поведінці не тільки учнів, а й усіх учасників навчально-виховного процесу. Одним з важливих завдань школи є впровадження ідеології патріотизму і державності в середовище молоді. Самій їй із цим завданням не впоратися.

Дійовий вплив на формування особистості дитини не може бути без планомірного, постійного взаємозв’язку між навчальною і позанавчальною роботою, справжньої співпраці батьків зі школою. Не можна відкидати й інших членів громади, які проживають на території, яку «контролює» школа. Тільки сукупність цих впливів забезпечить цілісність і фундаментальність школи, її вагомий і своєчасний внесок у формування особистості дитини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 № 641.

2. Основні орієнтири виховання учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів (Затверджені наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 31.10.2011 року № 1243).

3. Громадсько активні школи в Україні: кроки до дії./ Упорядники: Наталія Софій, Юлія Кавун. – К.: Всеукраїнський фонд «Крок за кроком», 2005. – 161 с.

4. Громадянська освіта у системі роботи класного керівника: Методичний посібник з громадянського виховання для 5-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів, а також пропедевтичні заняття для початкової школи / За ред.. П.В. Вербицької. – Львів: ЗУКЦ, 2009. – 2010 с.: іл.

5. Тронько П.Т. Краєзнавство України: здобутки і проблеми (до ІІІ з’їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців). – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 125 с.

6. Тронько П. Родовід українського краєзнавства. // «Краєзнавство», 1993, ч. 1(29). – С. 4-7.