ІЗ ГРЯЗІ – У КНЯЗІ

4 квітня 1866 року російський імператор Олександр ІІ після прогулянки по Літньому саду (Санкт-Петербург) підійшов до екіпажу, щоб повернутися до Зимового палацу, як зненацька пролунав постріл. З натовпу роззяв, що зібралися навколо, щоб «лицезріти» монаршу особу, стріляв Дмитро Каракозов, але не влучив. Куля пролетіла над головою імператора.

За офіційною версією, влучити у «царя-визволителя» завадив Йосип Комісаров, який опинився поруч із революціонером-терористом.

Цього дня народники розпочали «полювання» на «Імператора і Самодержця Всеросійського» Олександра ІІ.

Як склалися подальші долі головних учасників події 4 квітня 1866 року?

Дмитра Каракозова, члена таємного революційного гуртка Миколи Ішутіна, схопили на місці злочину, доправили до Третього відділення. Після нетривалого слідства він був повішений 3 вересня 1866 року на Василівському острові у Санкт-Петербурзі. 23 жовтня йому мало виповнитися 26 років.

Життя Йосипа Комісарова, уродженця села Молвітіно Буйського повіту Костромської губернії, який до 4 квітня 1866 року заробляв на життя шиттям капелюхів і кашкетів, змінилося кардинально. Завдяки свідченням героя Кримської війни 1853-1856 років генерала Едуарда Івановича Тотлебена, Йосип Іванович Комісаров став рятівником російського царя-батюшки. Того ж дня селянин представ перед царственною особою, був пожалуваний різними почестями – спадкове дворянство і прізвище Комісаров-Костромський, довічна пенсія у три тисячі карбованців, орден Святого Володимира четвертого ступеня. На вчорашнього кашкетника «накрила» злива нагород і подарунків. Вже 5 квітня 1866 року Петербурзька міська дума удостоїла новоспеченого дворянина звання «Почесний громадянин Санкт-Петербургу»; слідом за столицею Москва, Кронштад, Вознесенський Посад (тепер місто Іваново) називають його своїм почесним громадянином. Санкт-Петербурзький монетний двір викарбував медаль «В пам'ять чудесного порятунку Імператора Олександра ІІ 4 квітня 1866» з портретом Комісарова-Костромського на аверсі. Уряд Австро-Угорщини «чіпляє» йому на груди Командорський хрест ордена Франца Йосифа, Франція робить його кавалером ордену Почесного легіону, Московський англійський клуб зробив колишнього селянина своїм почесним членом. Поет-демократ Микола Некрасов пише панегіричний вірш «Осипу Ивановичу Комиссарову»:

«Сын народа! Тебя я пою!

Будешь славен ты много и много…

Ты велик – как орудие бога,

Направлявшего руку твою!».

Банкети, прийоми, раути…

Та менше ніж за рік про рятівника почали забувати, а потім і взагалі не стали згадувати.

1867 року генерал Е.І. Тотлебен, з легкою руки якого на костромського селянина звалилася слава рятівника царя, улаштував Комісарова-Костромського до Павлоградського лейб-гусарського полку. Десять армійських років проминули у п’яних загулах, зневазі з боку родовитих спів службовців, тому 1877 року у чині ротмістра він виходить у відставку.

Оселився Йосип Іванович Комісаров-Костромський з родиною у селі Сомівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (цей маєток разом із дворянством був подарований російським імператором за порятунок). Стверджували, що він зайнявся садівництвом і бджільництвом. Але більше сподобляв горілочку, що й прискорило його смерть. Помер Й.І. Комісаров-Костромський 6 лютого 1892 року на 54 році життя. Правда, столичні газети оминули увагою цю подію, не згадавши «рятівника царя-визволителя». Залишилася дружина Єлизавета Іванівна та вісім дітей. Крім того, понад три тисячі десятин землі.

Щодо «Імператора і Самодержця Всея Русі» Олександра ІІ, то замах Дмитра Каракозова став першим, але не останнім. Революціонери-народники з маніакальною впертістю прагнули його вбити. 25 травня 1867 року у Парижі польський емігрант Антон Березовський стріляв у царя, куля влучила у коня. 4 квітня 1879 року у Санкт-Петербурзі член організації «Земля і воля» Олександр Соловйов п’ять разів стріляв з револьвера, та жодна куля не влучила у російського імператора. 5 лютого 1880 року у результаті вибуху у Зимовому палаці, організованого народовольцем Степаном Халтуриним, загинули одинадцять чоловік обслуговуючого персоналу, а самодержець залишився неушкодженим. Тільки 1 березня 1881 року бомба, кинута народовольцем Гнатом Гриневицьким, забрала життя царя і самого революціонера. Полегшення народові не прийшло, революціонерів-царевбийць повісили.

Сучасні школярі взагалі не знають про існування Дмитра Каракозова (а їх радянські однолітки читали про нього як про героя), ім’я російського імператора Олександра ІІ у них асоціюється із скасуванням кріпосного права і проведенням реформ 60-70 років ХІХ століття. Про «рятівника» Йосипа Івановича Комісарова-Костромського особливо не згадували ні в радянські часи, ні зараз. А людина, яка опинилася у потрібному місці і у потрібний час, пережила «годину слави» і бездарно змарнувала своє життя. Правда, три тисячі десятин землі – непоганий капітал для нащадків, зароблений завдяки невлучному пострілу фанатичного юнака.

Юрій Буланов